— На Бога! — сказав князь — таж ябим нїкого більше не посилав, як тебе, але я думав, що не радо поїдеш, відбувши недавно таку, довгу подорож.
— Милостивий князю, хотяйби мене щодня посилано, завсїгди поїду радо в тамту сторону.
Князь подивив ся на него довго своїми чорними очима і по хвили спитав:
— Що ти там маєш?
Намісник стояв заклопотаний не могучи знести княжого погляду.
— Вже я бачу, що мушу сказати всю правду — відповів — бо перед розумом вашої княжої милости нїчого ся не скриє, лишень не знаю, чи найду ласкавий послух у вашої княжої милости.
І ту почав оповідати, як пізнав доньку князя Василя, як в нїй залюбив ся, і бажав би тепер єї відвідати, а вертаючи з Січи спровадити єї до Лубнів, щоби охоронити єї перед козацькою заверухою і перед Богуном. Не сказав лишень про махінациї старої княгинї, бо ту був звязаний словом. І так почав благати князя, щоби єму повірив роботу Биховця, що князь сказав:
— Я би тобі і так позволив їхати і людий дав, але колись вже так мудро все уложив, щоби власну справу погодити з сим посольством, то вже мушу се для тебе зробити.
Сказавши се князь закляскав в долонї і сказав пажови покликати пана Биховця.
Намісник поцїлував з радости княжу руку, а сей стиснув єго за голову і наказав бути спокійним. Любив він дуже Скшетуского, як хороброго жовнїра і офіцира, на котрого можна було ві всїм спустити ся. Крім того була межи ними ся звязь, яка витворює ся межи підвладним, що любить з цїлої душі свого зверхника, а зверхником, котрий се добре відчуває. Коло князя крутило ся немало двораків, що служили і підхлїбляли ся для власної користи, але бистрий ум Яреми, знав добре, що про кого думати. Знав, що Скшетуский був чоловіком чистим як слеза — отже цїнив єго і був єму вдячний за привязанє.
З радостию почув також, що єго любимець полюбив доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, котрого память була для князя дорогою.
