Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/92

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 91 —

— Сїдайже вашмосць і будь собі радий, так як я тобі рада.

— А княжна здорова? де она?

— Знаю я, що ти не до мене приїхав, мій кавалєре. Здорова она, здорова; єще дївка від тих любощів потовстіла. Але зараз єї закличу і сама ся трохи огорну, бо аж встид так гостий приймати.

І справдї княгиня мала на собі вже добре споловілу сукню, на верха кожух і ялові чоботи на ногах.

Однак в тій хвили вбігла до кімнати Єлена, що хоч не кликана довідала ся від Татарина Чегли, хто приїхав. Вбігла задихана і червона як вишня, не могучи майже віддихати, лишень єї очи сьміяли ся від щастя і веселости. Скшетуский кинув ся цілувати єї руки, а коли княгиня дискретно вийшла, став цїлувати губи, бо був загонистим чоловіком. А вона і не боронила ся дуже, бо чула, що сили єї покидають, від надміру щастя і радости.

— А я не сподївала ся вацьпана, — шепотіла, прижмуруючи свої гарні очи, — але вже не цїлуй так, бо не годить ся.

— Як не маю цїлувати — відповів лицар, — коли менї мід не такий солодкий, як твої уста? Я вже думав, що прийде ся менї всохнути без тебе, аж мене сам князь сюди вислав.

— То князь знає?

— Я єму все сказав. А він єще і був радий, приганувши собі князя Василя. Ей, хиба ти менї чогось завдала, дївчино, що вже і сьвіта поза тобою не бачу.

— Ласка се Божа таке твоє заслїпленє.

— А тямиш сю ворожбу, яку вчинив сокіл, коли стягнув наші руки до купи? Знать так вже було судило ся.

— Тямлю...

— А я з туги ходив в Лубнах на Солоницю і ти менї там привиджувала ся, як жива, а коли-м лиш простягнув руки, тось все зникала. Але вже менї більше не втечеш, бо думаю, що вже нам більше нїчого не стане на перешкодї.

— Єсли що стане, то не моя воля.

— Скажи менї єще раз, що мене любиш!

Єлена спустила очи, але відповіла з повагою і виразно:

— Як нїкого на сьвітї.