Нїхто єго там не сподївав ся, нїхто не знає, що приїде, щож она скаже, коли єго побачить? От уже і хати підсусїдків, поховані по молодих вишневих садах — дальше село, а єще дальше видно і журавель на двірськім майданї. Намісник стягнув коня і пустив ся чвалом, а за ним єго семени; летїли так через село з дзвенькотом і гамором. Денеде вибігав хлоп з хати, дивив ся і хрестив ся: "Чорти, не чорти? Татари не Татари?“ Болото так бризґало з під копит, що і годї було розріжнити хто їде. А они тимчасом долетїли до майдану і станули перед запертою брамою.
— Гей там! Отвирай!
Гамір, стукіт і гавканє собак викликали людий з двора. Поприбігали отже до брами поперестрашувані, думаючи, що се хиба напад.
— Хто їде?
— Отвирай!
— Князів нема дома.
— Отвирайже поганська дитино, ми від князя з Лубнів, Челядь пізнала вкінци Скшетуского.
— А то ваша милість! Зараз! зараз!
Отворено браму, а втім і сама княгиня вийшла перед сїни і прикривши рукою очи, глядїла на прибувших.
Скшетуский зіскочив з коня і зближивши ся до неї, сказав:
— Імосць не пізнаєте мене?
— Ах, се вашмосць, пане наміснику! Я думала, що се напад татарський. Кланяю ся і прошу до кімнат.
— Вацьпанї певно дивуєш ся — сказав Скшетуский, коли війшли до середини, — видячи мене в Розлогах, а прецї я слова не зломав, бо се сам князь посилає мене до Чигирина і дальше. Казав менї притім затримати ся в Розлогах і спитати о ваше здоровлє.
— Вдячна я єго княжій милости, як ласкавому панови і добродїєви. Чиж скоро думає нас виганяти з Розлогів?
— Не думає він про се зівсїм, бо не знає, що вас треба виганяти, а я що сказав, то і буде. Лишити ся в Розлогах; маю свого хлїба досить.
Почувши се княгиня, зараз повеселїла і сказала:
