чера, маючи з собою Ржендзяна і сорок семенів з козацької княжої хоругви.
Було се вже в другій половині марта. Трави пустили ся буйно; перекотиполя зацвили, степ віджив новим житєм. Намісник, їдучи ранком на чолі своїх людий, їхав неначе морем, котрого рухливою филею, була вітром колисана трава. А всюди повно веселости і весняних голосів, криків і щебету, свистів, лопоту крил, радісного гудїня комах: степ гомонїв, як лїра, на котрій грає Божа рука. Над головами їздцїв яструби, висячі нерухомо в небесній синяві неначе позавішувані хрестики, трикутники диких гусий, ключі журавлів; на земли хороводи здичілих табунів. Он летить гурма степових коний, видно, як порють трави грудьми, ідуть як буря і стають як вкопані, окруживши їздцїв півколесом; їх гриви порозвіювані, ніздря роздимані, очи здивовані. Сказавбись, хочуть розтратувати непрошених гостий. Але єще хвиля і нагло втїкають і зникають рівно скоро, як прибігли — лишень трави шумлять, лишень цьвіти мигочуть. Тупіт затих, знов чути лишень гранє птацтва. Нїби весело, а якийсь сум серед сеї радости, нїби гамірно а пусто! — о! а широко, а просторо! Конем не здігнати, думкою не здогонити… хиба ті смутки, ту пустість, сї степи полюбити і кружляти над ними душею, спочивати на їх могилах, слухати їх голосу і відповідати.
Було рано. Великі каплі роси блищали на билинах і бурянах, часті подуви вітру сушили землю, на котрій по дощах стояли широкі баюри, неначе порозливані озера, сьвітячі до сонця. Віддїл намісника посував ся звільна, бо трудно було поспішати, бо конї западали ся часом по колїна в мягкій земли. Але намісник не давав їм віддиху по горбовинах, бо спішив заразом і витати і пращати. Отже вже другого дня по полудни, переїхавши кавалок лїса, добачив вітраки в Розлогах, що були порозкидувані по взгірях і поблизьких могилах. Серце било ся єму як молотом.
