Вікторія Францовна. Чого ти, Олю? Тобі нудно?.. Я зараз водички подам.
Ольга. Мамо, голубко!.. коли вже цьому буде край?
Вікторія Францовна. Чому, серце?
Ольга. Він зараз обнімав Маруську…
Вікторія Францовна. Хто? Серж?..
Іполіт Миколаєвич (входить з передньої, за ним Творогин). Вікторія, пан Творогин.
Творогин. А-а, кумушка! Доброго здоров'ячка! (Цілує Вікторію Францовну у руку). І хрещениці! (Цілує Ольгу в голову).
Іполіт Миколаєвич. Може закусите, Михайло Івановичу?
Творогин. Ні, ні… як би вам сказать… я вже снідав. Що це ти, Олю, така… як-би вам сказать… хвора мабуть?
Іполіт Миколаєвич. Вона у нас зроду дохла, не здужає вмерти. (До Вікторії Францовни). А йди лишень сюди на хвилину,
Вікторія Францовна. А що там таке? (Йдуть у вітальню).
Творогин. (Сідає коло Олі). Нічого, нічого… І таке-ж ляпне, що й купи не держиться. Де-ж таки вмерти?… Я… як-би вам сказать… знав одну панночку, так ту зовсім лікарі були присудили на смерть, наче-6 то у неї сухотка. Везіть у Крим — та й край! Я… як-би вам сказать… відмовив. „Брешуть, кажу, вони всі! ось я візьмусь гоїти”. І вигоїв… хе-хе-хе! побий мене Бог!
Ольга (сміється). Ну? як?
Творогин. Еге, зовсім просто: заміж пораяв видать, ще сам і жениха знайшов, побий мене Бог! Гарний жених, — начальник станції… І що-ж ти думаєш? Зараз в отсі двері не пролізе: така зробилась… як-би вам сказать…. ґран-дама. Хе… а вони сухотка… Знаєм ми ці сухоти… хе-хе-хе! Трівай, голубко, оддамо й тебе, — де й троянди на щічках візьмуться… хе-хе-хе… побий мене Бог! А що, хіба не правда?
Ольга. Чудний ви, Михайло Івановичу, завжди кого небудь сватаєте.