вами. Чудово!.. Човен… Дніпро… І пісню утнути козацьку… знаєте — „Гой ти, Днєпр”? А на острові, не зважаючи на ревматизм, побігав-би в „горєлки“, старовину згадав-би, побий мене Бог!
Шах і Леонид. До побачення!
Вікторія Францовна. Не забувайте нас. Незабаром повинні приїхать Всеволод і Ліна… Завітайте на гулянках.
Творогин. Ну, й мені, кумушко, час: робота не жде. Бувайте здоровенькі! А Олю висватаємо за Шаха, побий мене, Бог! Ні, од мене не одчепишся…
Вікторія Францовна. Хоч-би ви вже її не зачіпали…
Маруся (входить з ганчіркою). Трохи не наскочила… Навісний вилупок…
Іван (входить з веранди з щіткою; обоє кінчають прибірання в їдальні). Що? знов мняв? Гляди, не скінчиться це добром.
Маруся. А ти мовчи, не ліз, не твоє діло.
Іван. Знаю, що не моє. Але тебе жалко: загинеш ні за цапову душу.
Маруся. Себе пожалій, а я сама добре знаю, що робить. Не бійся, на мені не поїдуть.
Іван. Побачимо, Ганна те-ж казала, а зараз — покритка. Ось і теперечки сидить у пекарні, жде пана…
Маруся. Невже? у пекарні? Побіжу…
Іван. Тю, шерепа! Перш прибери, а тоді й біжи. Стара пані пішли туди.
Маруся. Ох, матінко! знов плакатимуть. А хлоп'ятко-ж там таке манісеньке-манісеньке, а вже сміється. Очиці чорні-чорні, як і в панича… Вона його й охрестила Сергієм, так, як панича звуть.
Іван (сміється). І тобі кортить?
