До матросів, як ми бачили,рішуче приєднуються сапьори. Вони приходять із зброєю й оселяються в флотських казармах. Підчас усіх революційних рухів нашої сухопутної армії ми бачимо той самий факт: в перших лавах їдуть сапьори, мінери, артилеристи, — одне слово, не сірі, неписьменні парубки, а кваліфіковані салдати, добре письменні, з технічною підготовкою. Цьому неоднаковому розумовому рівневі відповідає й ріжниця соціяльного типу: піхотний салдат — це переважно молодий селянин, тоді як інженірне й артилерійське військо комплектується, головним чином, з промислових робітників.
Ми бачимо, яку нерішучість виявляють берестейський та білостоцький піхотні полки підчас усього повстання. Вони одважуються відокремити всіх офіцерів. Спершу приєднуються до матросів, потім одколюються. Обіцяють не стріляти, але, кінець кінцем, зовсім підупадають під вплив начальства й ганебно розстрілюють флотські казарми. Таку революційну несталість селянської піхоти ми спостерігали пізніще на Сибірській залізниці, як і в Свеаборзькій фортеці,
Але не тільки в сухопутній армії головну революційну ролю відогравали технічно-вивчені — ц. т. пролетарські її елементи. Те саме ми бачимо й у самій флоті. Хто керує „бунтами“ матросів? Хто знімає червоний прапор на броненосці? Матрос-технік, машинна команда. Промислові робітники в матроських блузах, що складають меншість екипажу, володіють ним, володіючи машиною, серцем броненосця.
Непорозуміння між пролетарською меншістю й селянською більшістю армії проходять через усі наші військові повстання, знесилюючи й паралізуючи їх. Робітники приносять із собою в казарму свою класову перевагу: інтелігентність, технічну спритність, рішучість, здібність до об'єднаних акцій. Селянство ж приносить свою численність. Армія механічно поборює продукційну розпорошеність мужика загальною військовою повинністю, а його головну політичну хибу — пасивність — робить своєю незамінимою перевагою. Коли селянські полки і втягаються в революційний рух на грунті своїх безпосередніх потреб у казармі, то вони завше додержуються тактики чекання, і при першому рішучому нападові ворога кидають „бунтарів“ і дають собі надіти ярмо дисципліни. Звідціля виходить, що методом, військового повстання повинен бути рішучий наступ — без зупинок, що допомагають виявленню нерішучости й розбивають єдність, але це свідчить і про те, що тактика революційного наскоку гальмується відсталістю й скептичною пасивністю салдата-мужика.
Ця суперечність як-найдужче виявилася незабаром в розгромі грудневого повстання, що закінчило перший розділ російської революції.
