Сторінка:Тарас Шевченко. Кобзар. Berlin 1922.djvu/25

Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гилляці
Стала — в серце коле.
Подивилась на всі боки,
Та й лізе до-долу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Тай залоскотали.
Довго довго дивувались
На її уроду…
Треті півні: „кукуріку!“ —
Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,
У-гору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидючи;
Защебетав соловейко,
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою.
Де Ляхи ходили;
Засиніли по-над Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві,
Шепчуть густі лози;
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля.
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви
Козак виїзжає;
Під ним коник вороненький
На-силу ступає.
„Ізнемігся, товаришу;
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може вже одчинила
Не мені, — другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай до-дому!“
Утомився вороненький.
Іде, спотикнеться;
Коло серця козацького
Як гадина вється.
„Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши.
Моя сизокрила!“
Кинув коня та до неї:
„Боже ти мій, Боже!"
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
„За що-ж вони розлучили
Мене із тобою?“
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та знай співають ідучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь Татарин у-ночи.
Ідуть… Під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти!)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втікать!

Збіралися подруженьки —
Слізоньки втирають;
Збіралися товариші,
Та ями копають.
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони;
Поховали громадою,
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі:
Нема кому запитати,
За-що їх убито.
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;