|
Прилітає соловейко Птрбг. 1838. |
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш:
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай сине море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило;
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило —
Розбий синє море!
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе.
Найду його — пригорнуся,
На серці зомлію.
Тоді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!
Коли-ж милий на тім боці, —
Буйнесенький знаєш,
Де він ходить, що він робить:
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче, то й я плачу;
Коли ні — співаю;
Коли-ж згинув чорнобровий,
То й я погибаю.
Тоді неси мою душу
Туди, де мій милий;
Червоною калиною
Постав на могилі!
Буде легше в чужім полі
Сироті лежати:
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.
І квіткою й калиною
Цвісти над ним буду.
Щоб не пекло чуже сонце.
Не топтали люди,
У-вечері посумую,
А в-ранці поплачу;
Зійде сонце — утру сльози
Ніхто й не побачить.
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш;
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море!…
|
Сонце гріє, вітер віє |
