Прилітає соловейко
Що-ніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш:
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай сине море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило;
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило —
Розбий синє море!
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе.
Найду його — пригорнуся,
На серці зомлію.
Тоді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!
Коли-ж милий на тім боці, —
Буйнесенький знаєш,
Де він ходить, що він робить:
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче, то й я плачу;
Коли ні — співаю;
Коли-ж згинув чорнобровий,
То й я погибаю.
Тоді неси мою душу
Туди, де мій милий;
Червоною калиною
Постав на могилі!
Буде легше в чужім полі
Сироті лежати:
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.
І квіткою й калиною
Цвісти над ним буду.
Щоб не пекло чуже сонце.
Не топтали люди,
У-вечері посумую,
А в-ранці поплачу;
Зійде сонце — утру сльози
Ніхто й не побачить.
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш;
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море!…
Сонце гріє, вітер віє
з поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де-ж дівся соловейко?
Не питай: не знає!
Згадай лихо, то й байдуже;
Минулось, пропало;
Згадай добре, — серце вяне:
Чому не осталось?
Ото-ж гляну, та й згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині, —
Ніхто не минає:
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убірає, доглядає, —
Не мине калину;
Чи сирота, що до-світа
Встає працювати, —
Опиниться, послухає.
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють:
Серце бється, любо,
І світ божий, як Великдень,
І люди, як люди!
Чи дівчина, що милого
Що-день виглядає
