— Що ви тут робите, діду?
— Хе-хе-хе… Питаєш… Те, що й ти. За комнезію страждаю. Свої ж хлопці. Я їх колись за вуха тягав, щоб яблука не крали. А тепер — «комнезія» кажуть. Ну-ну…
Дід замовк. У порожнечі всесвітньої ночи було тихо. Тільки час від часу клацало шамотіння беззубого рота та десь далеко-далеко валували собаки…
Думалося про росяні чайні троянди, про шумовиння мушлі.
— Оце сиджу, синку, — не втримав довгої мовчанки старий, — та й думаю, скільки багатств має земля в собі захованих. Скажемо — залізо, потім — золото… потім ще — отой вугіль. Люди це все витягають та портять її.. Усе витягають… А як це їй? А?
— Кому? — не зрозумів Юра.
— Та ж землі! Це ж їй шкода? Це ж їй має боліти? Це ж якби з животини кишки вимотувати. А вона, дивись, живе, плоди дає, дощі п'є, на сонці вигрівається. Значить, болить? А?
— Болить, — машинально відізвався Юра.
Дід зрадів цій підтримці, з його беззубого рота потекли невпинні скарби чорноземної філософії. Він усе хотів якоїсь правди, такої, щоб була правда й для людини, й для дуба, й для птиці піднебесної.
