Дідова балачка заспокоїла тривогу та якось уколисала Юру. Не хотілося ні про що думати й він настирно відкидав думки, що точилися навколо гарячого мозку: — Микола, Чапська, Модест… до біса!
Нараз воріття зі скрипом одчинилися й різкий голос покликав діда. Той, крекчучи, підвівся.
— Прощай, синку, піду, — кличуть старого. Зададуть йому за яблука та ще й за груші. А про землю ти таки поміркуй.
— Поворачуйся там, шкапино!
Юра лишився сам… Згадав свою стареньку няню, що кожного ранку йому під подушку яблуко клала й казала, що це приносить дядя Сон, щоб віи був слухняний. Обличчя в няні було все в зморшках, немов печене яблуко, й кольору такого самого, а усмішка добра й ласкава. Тепер кістки її десь покірно лежать під зогнилими дошками, під пухкою та соковитою землею повітового цвинтаря. Влітку кропива та лопухи буйно зростають з цієї могили, а в-осени вітер хлеще гнучким березовим віттям.
Вона казала казки й уколисувала.
Перед очима простягся безмежний луг, укритий запашними медвяними квітами…
Раптом згори, зверху стога щось зашелестіло, закуйовдилось. Луг зник. Холодок від
