Цю сторінку схвалено
Впала й довго ридала нечутно, неспіймано. Руками золотий пісок хапала.
Час минав непомітно, і свої незрозумілі фігури міняли, пересували зорі…
Тоді, вчувши далекий посвист поїзду, тужний-тужний, сказала:
— Най буде останній!
і притуливши до змерзлої колії гарячу шию, заплющила очі й витягла тіло.
Золоторогий лось часом таким встромляє добрі й карі очі в червону глибінь густих борів.
Цієї ночи жоден поїзд не пройшов повз Мустам'які… Там десь і щось попсувалося…
Ранком морозним і тихим на фермі Варка доїла муру Муріке…
Чернігів, 1924 р.
