не міг довше терпіти «роману колеги з наймичкою»… Він казав сьогодні про це Костеві…
Цієї ночи вона прийшла до нього, як і кожної.
Казав: — Варко! Наблизився день — від шумливої Іматри треба тікати до круч Дніпрових!
— Варко, завтра! Сьогодні, ні, зараз! Оріон простягає свій меч і каже дорогу.
Вона прекрасна була, як достигла ніч, і очі були чорні, як сама глибінь.
Одкинула пасма кіс і в задумі сталево сказала:
— У неділю моє весілля з чухонцем…
Сказала, — а може то вітер зірвав останнє намисто з обдертої берези…
Тут між червоних борів нічого справжнього немає для степової людини…
Кость швидко вдягся, поглянув на чорного блискучого годинника: за півгодини йде поїзд…
Поцілував Варку, тихо так у чоло, а коси її розмаялися по білій подушці.
Вийшов… Блищав Оріон і перші морози стягали повітря… Пахтіли сосни й думно хитали верхів'ям…
Десь часом таким золоторогий лось.
Коли Варка прибігла до двірця, радісна й свіжа, ген на вістрі вилиць колійних вмирали жовті аогники.
