— Нах уца вара кягуак!
Чорною змійкою кров побігла йому з ніздрів…
Діодор скрикнув. Він почув, що повітря не стає, він не опам'ятавсь, як схопив за плече юнака, перекинув його, кинувши йому в обличчя:
— Ти — поганець.
Юрба розступилася відразу. Хтось схопився за кінжала, але з иншого боку, помітивши чемодана, зауважили:
— Комісар. Портфель.
Юрба швидко розтанула.
— Я казав, що не треба, — пошепки казав старому, що мозолястим кулаком утирав кров, юнак з малярійним обличчям і переляканими очима спостерігав Діодора.
Старий не вгавав:
— Ти зміркуй, товаришу, — взяв за лікоть Діодора, точучи слово за словом поганою російською мовою свої скарги: — Ти зміркуй! Я бідний. Я живу край моря. Єсть буйвіл, єсть трохи кукурудзи. Я хотів відгородитися, бо чужі буйволи мою кукурудзу їдять. Єсть люди багаті, вони кажуть — не смій! Тут дорога, щоб люди ходили — кажуть вони. Ти зміркуй — яка на березі дорога? На березі — море! Але я всіх багатих заріжу! Я всіх заріжу — хай судять.
— Але ж ти маєш дочку, — вставив юнак, — май до неї жалість. Не хочуть, не городися.
