— Доволі! — обурився старий, — що дочку? Мене душать — я заріжу, як овець!
Помовчав трохи, втираючи кров кінцем башлика.
— Але ти — хороша людина. Ходімо до мене, спробуй мого вина. Воно молоде й несолодке, але воно моє…
— Швалишт! Заходьте…
Терпке та іскристе вино подавала смуглява Марія. Босонога дівчина, стан якої легке платтячко обтягло, ледве позначивши пружні маленькі груди. Вона долі спустила довгасті пишні вії, що під ними тремтіли швидкі оченята.
— Маєш гарну дочку! — з захватом сказав Діодор.
— Дочка й не дочка, — зідхнув старий, — пий вино. Воно несолодке, але своє.
Марія зникла, залишивши одкритими двері. Халупка старого — напівпечера: вросла в скелю над берегом, і в одкриті двері видко саме море безкрає — спокійне. Заобрійні солоні вітри лагідно пестили всі закутки злиденної хатини.
— Пий вино. Дочка й не дочка. Я ніколи не мав дітей. Жінки не мав ніколи. Марію взяв до себе — їй було три роки. У санаторії її мати померла. У Сухумі. Я був за сторожа. Умерла, — красива була. Вірменка була. Була акторка — співала. Узяв за хазяйку Марію.
