ця. Не жив, а немов сни бачив то чарівні та сп'янілі, то зморні й жахливі, а одірватися від чар цих — ніяк!
— А до чого тут самогубство?
— Самогубство? Я хіба казав? Ну-да, про Фінляндію! Дядю Митюхо! — звернувся до хазяїна, що був задрімав під шипіння газу та нашу говірку, — Митюхо! Дай, брате, нам ще три пляшки пивця на віру.
Той нехотячи підвівся, промимрив щось докірливе й неясне й почав витягати корки. Коли бурштинове питво сповнило білою ціною наші келехи, Ііавло ковтнув кілька разів і почав.
— Спочатку, як я вам казав, я служив під Виборгом у дебелого чухонця–фермера. Бив масло, ходив коло корів. Вислухував лайки такої ж дебелої господині, як воша білявої, Вапи, проклинав світ і свій фальшивий пашпорт. Далі був за прикажчика в якогось ковбасника, а зрештою найнявся на ремонт залізниці.
Пиляли ліс. Червонуваті, живицею сповнені сосни схиляли свої горді постави, мовчки схиляли свої розкішні верховіття, а, падаючи, тихий стогін виривався з їхніх таємних душ…
Тут я поріднився з ними.
Сухо розліталися тріски й тихо лягали на мохову постіль, а весела чухонська пісня шугала в зелені нетри. Підхоплювали одноманіт-