жуйський синок», з анемічним обличчям, пішов до циган. А тоді:
|
Степами хмари курилися, рили кертовиння в-останнє кроти й здіймалася вогка земля. Стара циганка в рудому наметі курила цяцьковану люльку, пахкав зелений димок, і пахтіло від неї бабівським потом, тютюном і чадом чадного зілля. Стара циганка мовчала, а циган роздивлявся сині свої, немов звірячі, пазурі. |
Андрій (буржуйський синок з тьмяним анемічним обличчям) плутав слова перед патріярхальним циганом-коноводом, чорним, мов димний гріх.
і останні слова тільки до тямки впали не по-осінньому:
— Циганом, себ-то хочу з вами жити!..
І гроші останні — п'ятдесят золотом — циган, не по-осінньому просто, пробував на зуба і дзенькав на скриньці «орлом і решетом».
І пішли тоді мандрівки в рудих наметах із гноєм кінським, з потом чорнявих дівчат, з бородами чорних облич, чорних, мов димний гріх, і анемічне обличчя засмажилося, і піт припав порохом, що тьмяністю вкрив його…
І пішли мандрівки, і товклися хисткі трави, соковито зривали їх кобили білими, мов цукор, зубами. У травах тих горілиць до сонця смажи-
