— Модесте, ви прийняли оте чорняве дівча, що десь із Містечка, чи-що?
— У неї прекрасне сопрано, соковите!
— По-перше — прийняв, по-друге — голос не поганий, а що до третього, цеб-то її дівочности, то відомостів не маю, — пробубонів, немов рапорт начальству, дебелий Модест.
За столом знявся регіт.
— То я можу вас поінформувати, — помреж, — себ-то я чув…
Регіт затулив помрежеві вуста.
— Мовчи, мовчи! ми знаємо тебе!
— На хунти цукру — недаремно взявся пайки ділити!…
— Ну, а чому ж ми не бачимо між себе чудового сопрано? — гугнявив герой Зоринський.
— Ще встигнете, друже, і наслухатись і надивитись! — Модест.
А далі знову тихе болотяне Заріччя мружило холодні вогники й закликало до невідомих подій, до темної таємниці, що снує свої тенета під солодкуватим бузником і мандрує вогким груддям, колом і колом, а здається тобі, що простуєш вперед…
А внизу, в паркові грала військова оркестра, неприємно ріжучи осіннє повітря ржавими голосами.
Ліхтарі, шкодуючи світла, неначе ховаючи його, змагаючись за довше існування, тьмяними
