Юра сів на суфлерську будку й чомусь пильно розглядав свій чобіт, розглядав настільки уважно, що, здавалося, в кінчику його лівого чобота купчилося майбутнє людства.
Нагорі голоси робились дзвінкі та заздрі.
Юра підвівся. Вийняв з кешені чверть хунта соли — тижневий пайок і посміхнувся. Як мало треба — золотниками міряється настрій, настроєм внутрішній лад — так зване щастя.
Ну й хай! А хіба не золотники, прикладом, людські очі, що перевертають життя?
Юра глянув скоса на шворки, до стелі не зважився перевести погляд, зробилося моторошно від самоти та від хворого, відчуття порожнечі. Він поволі зійшов нагору.
Трафаретним патосом проголошувала тост Зоринському Таня, шепотіли щось осторонь, розбігалися тіні від гасових лямп, по кутках точучи змову, а за великими тьмяними шибами — Заріччя мружило далекі тихі вогники на болоті.
То рибалки чи не в-останнє готувалися рибу ловити, то хазяї вартували останні копиці болотяного сіна, а може — то й без людей, може так — огні. Вогні, що людську душу тягнуть у далечінь, не питаючи про мету та свідомість…
За столом балачки набували жвавости.
Юра притулився чолом до спітнілої шибки й слухав.
