чужі були наші українські театри, коли наші патріоти полякалися грому боротьби й поховалися в свої широченні штани або бабам під плахти? То це ж наші патріоти ладні б були задушити ненависну їм революцію, що відібрала їм хуторянський спокій! У час, коли світами народжується молодий день, коли святою ходою між полів простує молода епоха, ти щось цвірінькаєш про нехтування вашого балагану! Працювати йди, а не ховайся по закутках!
— Хіба справа лише в тому, — перебиває Юра і очі йому блищать, — хіба лише про те?.. не піду я працювати з тими, для кого людська кров за гріш не йде. Що-ночи повз моє вікно з острогу проїздить ваговіз, що-ночи я в зморі прокидаюся, обливаючись холодним потом від страшних криків. Я питаю — це потрібне? Для кого це потрібне, питаюся, — ці десятки-сотні…
— Чорт побери, — не стримується Павло, — для мільйонів потрібно, для десятків мільйонів, що стогнали віками, а ваші тендітні вушка позакладано було… Ти, Юро, відчуваєш, як кожен нещасний інтелігентик, ти думаєш так, бо тебе випещено з дитинства, бо в тебе панська кров.
— Це ж абсурд!…
— Не перебивай, це не абсурд. Ти инакше думати й не можеш. Ти на зорі нового світання, мов тінь самогубця, що не відіб'є молодого
