— Ви чудний, — вирішила вона.
— Ви не сердьтесь!
— Та я й не думаю. Ось я вже й дома.
Вона скинула оксамитову шапочку й, струсивши з неї мокрий сніг, взялася за ручку хвіртки.
— Таню, Таню, постійте! Я ж не сказав вам! Завтра вранці я можу вам грати.
— Приходьте до мене. Батько буде радий. Завтра ж неділя…
Вони попрощались. Потиснули руки.
Хвірточка стукнула й зі сволоку впала крижана брилка. Задзеленчала…
Другого ранку Данько біг через місто зі скрипкою. Він цієї ночі не лягав спати й тому обличчя йому дуже горіло, а очі блищали. Він мабуть і не думав нічого, він тільки все бачив її очі, сповнені туги і якоїсь прихованої журби.
Він почував, як з тріскотінням зрушила крига над його життям і як лід Льодивицина несли могутні хвилі, звільняючи береги для всесильного потоку життя.
— Таню, Таню! — промовляли сухі слова. Сніг танути хотів. Сонце блищало й різало очі.
От! Серце стукотіло в грудях. Як увійти? Що тоді треба казати? А що, як скрипка відмовиться? Ні, спинитися адже не можна.
І він увійшов. Забрехав з ланцюга собака.
