— Слухайте, я доганяв вас для того, щоб вам сказати. Я теж можу грати. Можу грати все. Можу, як хочете, навчити вас саму, або подарувати вам скрипку. Дід Льодовицин, що в нього я жив, залишив мені багато струментів.
Серце його сповнилося гарячого розпачу: вона мовчала. Проте йшли поруч. Сніг спіральними колами засновував, відмежовував від похмурих домів їхні постаті.
— Знаєте…
— Мене зовуть Таня, — раптом перебила вона.
Він узяв її за лікоть, але зразу відсмикнув свою руку. Думки цілком плуталися й слова тікали.
— Знаєте що, Таню! Я вам заграю Снігурку. Знаєте, що!..
— Та ні ж, ні, — не знаю! — І вона розсміялася польовим синім дзвіночком, але знову стала серйозна:
— Коли мені сумно, я граю на гітарі. Сама. Коли нікого нема дома.
— Ні, ви гратимете на скрипці. Слухайте, це ж нічого, що я отак підійшов і отак кажу вам, а що нас ніхто не знайомив?
Вона знову сміялася:
— Ви страшенно дивний хлопець! Хіба ж так залицяються до дівчат?
Він почув, що страшенно почервонів. Залицяються? Він про це ніколи не думав.
— Ви простіть мені, що я… коли я щось не теє…
