бантика. Вона сама. Ось зникла в натовпі, ось знову промайнула.
Комусь наступив на ногу.
Вона натягла чорну оксамитову шапочку на бантика й шапочка попливла річищем сірої юрби — через двері, через сходи, пороги… Замаячила під лихтарем, завернула. Ось уся її гнучка фігурка швиденько промайнула. Він посковзнувся й за малим не впав. Які неприродні рухи, які дурні кроки.
Спадає сніг, лагідно кружляє, вгорі — чорними пелюстками, в лихтаревому колі пухнастими й білими. Він чіпляється за обличчя, тане й стікає за комір. Її спину й плечі вкриває білим мереживом. Вона поспішає. Ніжки в неї страшенно тонкі. Постать її чомусь нагадує Магдаліну. Як може вона, як може так швидко йти! Він уже знає її, він сьогодні в ночі заграє пісню її душі…
Чорна оксамитова шапочка перетворилася на білу. Вона — снігурка з білої казки. Він — теж хтось із давньої колискової.
— Слухай, — торкнувся плеча… Гаряче зашуміло сердце, підкосилися коліна. Дерева попливли білими намітками й замаячили ярмарковими каруселями далекі лихтарі.
— Слухайте. — Вона раптом спинилася й відступила крок назад, дивлячися на нього великими, по-дитячому здивованими, очима.
Він не вмів сказати, він безпорадно простягав свої руки.
