таблички на похилому паркані завис одиноким вічком кручений панич.
Мак помітив, що в нього зомліла нога. Він випростався. Оглянувся навколо й здригнувся — праворуч, з-за плеча, висунувшися з вікна, його уважно спостерігав зморшкуватий, жвавий дідуган, що йому довгі, по-запорозькому, вуса звисали з брезклих, пом'ятих щік.
Хвилину обидва уважно оглядали один одного, ніби вивчали кожну зморшку на обличчі іншого, всю глибінь її життьового змісту, затертого між довгих років.
— Скажіть, — раптом затрусив вусами дідуган, — скажіть, адже ви — Данило Мак?
Потакуючи, той хитнув головою.
— Що ж, ваше ім'я знав колись цілий світ? — Ще більше висунувся дідуган, але далі відштовхнувся руками від лутки й зник за вікном.
Мак мовчки дивився в цеглинки пішоходу. Він пізнав дідугана, хоча й бачив його ще юнаком, та й то один тільки раз. Він одразу пригадав семинарський кашкет і замуровану білим морозом майстерню.
Це було другого ж дня після того, як молодий Данько вперше й востаннє переступив поріг Голчиних воріть.
… Він прокинувся, коли надворі стояв зимовий день. Від повні снігу повня світу билася в кімнату, свіжого, морозяного. Тіні від стола й роялю залягали по підлозі синяві, затаємничені. На засніжених шибках майже чотирикутньо-
