го вікна хтось доброзичливий хитродумні повирисовував сплетіння: ялинки, хрещики й ще якісь лабіринти, а поміж них темніша пляма навколо стримчасті промінчики роздає, немов чиєсь премудре око розсунуло тії ялини, щоб глянути крізь них у твою душу.
Вилазити з-під ковдри не хотілося: в хаті стояв холод. Не хотілося й рухатися зовсім, бо тіло ще в лабетах було тяжких снів, а ті сни були за продовження тяжкої дійсности.
Сталося що? Сталося нестерпимо болюче…
Раптом хтось постукав. Хто б то міг? Скочив, натяг чоботи, пальто накинув і параваном ліжко заслонив. Одчинив. Убіг юнак у семинарськім кашкеті. Став тупцяти ногами й терти вуха.
— В-ух! і морозець здоровий!
— Сильний?
— Аж стовпчики тріщать!
Сів. З чобіт його почав танути сніг. Він цікаво оглядав кімнату і в погляді його тремтіли іскорки не то щоб зневаги, а якоїсь ніби іронії. Це, здавалося, ображало. Непокоїло — чого цьому червоновухому семинарові треба?
Але тут семинар заговорив:
— Це ж була Льодовицинова майстерня?
— Це.
— А ви тут живете?
— Ви ж бачите, що живу…
— І на срипку ви граєте?
— Я.
