пригадуєте, морозяного ранку, ви кинули мені горде речення. Про образу я не згадую — це діло юнацьке, тільки про речення, про яке я думав ціле життя. Думав тому, що я обрав іншу путь. Ви рвалися десь під хмари, щоб принизити й скорити тих, хто був, власне, й так нижчий від вас морально, а я плазував по найнижчих рівчачках, щоб ніхто вищий від мене не міг уже принижати. Ви ставили собі шлях для мети й тому шлях мав бути за величний, а мета за далеку, я ж ставив мету для життьового шляху й тому шлях мій завжди був буденний, зате мета завжди була в кишені. Це ніби про журавля й синицю…
Можемо сказати, що обидва шляхи вже майже закінчено, можемо, маючи сиві чуби, вже оглянутися назад, зважити й оцінити… А це дуже цікаво. Наша дивовижна й несподівана зустріч дає, ви розумієте, дає змогу оцінити. Отож я б і хотів, якщо ви не маєте нічого проти, зробити обмін, так би мовити, на curriculum vitae.
— Бачите, — тихо й спокійно почав Мак, — ваша ідея про оцінку шляхів мене дуже мало цікавить, але саме сьогодні, саме тепер, я готовий коротко розповісти про своє життя, можливо й саме вам, бо ж ви були колись за посланця від неї…
— Так-так-так, — засмикав усами Василь Якович, — хоча б і тому. Мене цікавить, що було з того часу, як ви спродали струменти не-
