біжчика ладнача й виїхали пароплавом з нашого міста.
З того часу я нічого про вас не чув, коли не казати про листа, що його ви за три роки після від'їзду надіслали Тетяні, але ж у тому листі ви крім душевних переживань не змальовували нічого…
— Як, — перебив здригнувшися Мак, — ви читали того листа?
— І того й другого ще… Але чого це вас так турбує? Про це я вже потім.
Мак деякий час, знітившися, сидів мовчки, але раптом стрепенувся й почав.
— Проте тепер уже це байдуже, але може… може ви знаєте щось про неї?
— Я ж кажу — моє слово буде далі, зараз черга ваша. Чого ви хвилюєтесь, адже ви не закоханий хлопчик — ми балакаємо про закінчені шляхи.
Нервова риска перетяла неголене підборіддя старого Мака, але він уже не підіймав на співбесідника опущених долі вій.
— Гаразд, — почав він — але не вимагайте послідовности й повноти. — Він криво посміхнувся куточком уст.
— Ладнач залишив мені не тільки струменти, як кажете ви, а й чималу суму грошей, і це давало змогу мені довгі роки не турбуватися про заробіток.
