нівських велетнів, що мускулястими руками підтримують широчезний під'їзд Ермітажу й до Марсового поля — я вивчив кожну дрібницю, кожну деталь. Тут віднайшов я мою Снігурку, мою дівчину з білим бантиком, тут і загубив її. Прийшов час — і її не стало. Вона, немов би розтанула разом із снігом.
Похмура, брудна петербурзька весна одібрала мені мою Снігурку. О, як кляв я себе тоді, як ненавидів! Стільки разів бачити її біля себе й стільки разів відмовитися від неї!
Але одного разу біля Фінляндського вокзалу я побачив її ще раз на візникові. Вона сиділа поруч з похмурим панком. Це було востаннє, бо я вже не шукав її.
Повернувшися тої весняної ночі додому, після втомних і довгих блукань, я вперше жахнувся своєї скрипки. Вона лежала на маленькому льомберному столику й вигляд її лакованого покрівця був абсолютно подібний до дитячої труни. Я заховав її до шафи.
Маючи двадцять вісім років — я ще не знав жінки. Усю свіжість своєї жаги я зберігав для святої офіри, зберігав для того, щоб тепер викинути нерозквітлі пуп'янки на найбрудніший смітник.
І я це зробив. Я поринув з головою в пияцтво й розпусту, найтоншу, найвибагливішу розпусту, що руйнувала не тільки тіло. Уся мета була витравити ті платівки душі, які здібні фіксувати якісь чуття, прагнення, згадки.
