чому так подобалося мені споглядати це велетенське колесо, що нагадувало мені закрите коло людського життя. Але це було мені любо.
Зміст людського існування — від колиски й до труни виявлявся за не більшу доцільність, як закрите кружляння велетенської каруселі. Постійна тривалість її осі не виправдувала дурного кружляння.
Riesenrad! Скільки нового в спогляданні твого руху на тлі вічної блакиті пізнав я…
Усе алегорії. Іноді жаль себе стає. От і допіру сидів біля вас — угледів молоду квітку на вмерлій стеблині й знову нагадав своє життя. Сантиментальність!
У Відні я й одружився з голубоокою німкенею. Двадцять років прожив із нею і мав двійко дітей. Здавалося б, треба там і кінчати, але, знаєте, адже тепер усе однаково, ви самі казали: шляхи закінчено, — знаєте, не було того дня, щоб я не згадав її — дівчини з білим бантиком, якій я готував колись славу й любов.
Родини в мене не стало. Діти вмерли раніше, дружина — торік. Я знову лишився сам, і знову причинність молодости повернулася до мене, але тепер мені треба вже небагато. Я хотів би тільки знати — що сталося з нею, чи знала, чи відчувала вона, бодай колись, якою раною проніс я через життя її образ, чи відчувала вона, бодай у мільйонній долі, скільки мук гніздилося колись у моїй покаліченій душі.
Знаєте, я інколи думаю — страшна річ життя,
