вірте мені — вона б не задовольнила вашої хворої уяви…
— Слухайте, ви!
— Не будьте вже такі горді й не перебивайте. Що це я казав? Так, про уяву. Ви нагородили мільйонні трагедії з вигаданими зустрічами на вашій Мільйонній вулиці, а я вам кажу, що ви брешете.
— Та як…
— Не перебивайте. Голкова Тетяна й до цього дня ніколи не виїздила з нашого міста.
Мак скочив з місця. Він був страшенно блідий.
— Мовчіть і не заважайте. Справа в тому, що того листа, про який ви згадуєте, надіслав вам я, а вона обох ваших навіть і на очі не бачила, от що! Зробив це я свідомо, і зовсім не для того, щоб мстити ся за дрібну юнацьку образу, лише для того, щоб перевірити свою думку, щоб довести собі, що зеленоокий, кучерявий юнак, хоч і літав високо, але принизив мене — плазуна легковажно. Та свого експерименту я ще не доконав. Адже шляхи не зовсім закінчено — ми рухаємося, говоримо дурниці, їмо, одне слово — ще живі істоти. Отож ваша «Снігурка» живе через дорогу, де жила й сорок років тому, ви маєте змогу розповісти їй про всі свої страждання…
Мак повернувся й мовчки, рівним, немов у сновиди, кроком рушив із саду, далі перейшов улицю і зник за хвірткою.
Позад його, ніби кіт за горобцем, прокра-
