А колеса гомоніли в тужний лад його відчуттям. Було дуже тихо, дуже спокійно.
І тоді трапилося.
Спочатку скажений у розпачі зойк паротягу. Один, другий… Далі струсило все довкола, а ще за мить — усе перекинулось, затріщало й заскавучало… Зомліла тиша наступного моменту — була і його млостями. Але не надовго. Зім'ятий він очутився в купі побитого шкла й зрозумів, що катастрофа не тільки не знищила його, але й погребувала зачепити бодай одну його кісточку. Інакше було з іншими. Надлюдські зойки, вигуки, скрежетання — сповнили коробку перекинутого вагону. Через великі труднощі термосіння розляканого організму, він, кінець-кінцем, орієнтувався в хаосі речей, що стриміли сторч головою. В отвір побитих вікон замаячили тривожні коливання червоних, жовтих лихтариків. З коробки вагону почали витягати скривавлені тіла, зойки й прокляття… і раптом цей пекельний хаос прорізав переможний в радості життя, найсвятіший гімн природи… То з купи розчавлених валізок та кошиків — першим пізнанням щастя подиху — кричало немовля.
— Дайте сюди, — заголосив мій герой, немов навіжений, — сюди світла. Давайте лихтаря! — силою вирвав з рук якогось бородача, що вдивлявся зверху. Вирвав і рився в купі чогось, відкидав, тяг зубами, одривав те велике, немов з ляви трагічно похованої Помпеї. Цезориком
