перерізав те, що маленьке тепле тільце ще єднало з похололим тілом матері. Жінка з надзвичайно м'якими й теплими очима більше не існувала ані для кого. Вона була мертва, а в її ридикюлі не знайшли жодного документа крім квитка «Київ — Петербурґ».
Через великі труднощі, з дитинкою на руках, видобувся він на свіже лісове повітря. Картина жаху — зойки скалічених, перекинуті вагони, вогонь паротягу, що догорав розчавлений, — усе це якось не обходило його: на руках у нього борсалося маленьке й пискляве. Це була дівчинка. Навколо з гаю, з його глибини, цілою повіддю розливалося соловієве тьохкання.
Незабаром решту вагонів підчепив допоміжний паротяг, що його вислали з Гомелю, й за якусь годину всі — налякані й потомлені — ходили плятформою великого двірця, навперейми ділячись, невимовно перебільшуючи, моментами своїх переживань. Але він був вище над усіх. Він гордо мовчав. Він мав на руках найбільший здобуток свого життя, найдорожчу в космосі істоту і… не знав, що робити з нею.
Тут я повинен ніби виправдати героя свого. Він конче мав поспішати до Петербурґу. Він мав там «справи». Він тоді ще зривав календарні листки, числив дні, ходив, заведеним розумом механізмом.
І ось він рішився на той крок, який зробив з нього асуспільне створіння, той крок,
