Весело дивитися, як кригу крутить у чорнім потопі, як несе білу, кучеряву піну, як підстрибують, пнуться і вмирають груди, руки невідомих чорних велетнів у цьому страшному вирі… Коли довго дивитися мовчки, то можна цілу казку, цілу поему…
Підвести очі — крутиться голова. Чи те, що горобці, чи те, що город за мостом знітився, ущух, кинув кілька куп обдертих халупок по чорній дорозі і здався, покорився просторому, білому полю; чи те, що тепла волохата вовна на небі кружляє разом із воронячими зграями, чи те, що верби крислаті застигли в єдинім бажанні закучерявитися зеленим запалом… Може те, може й те, а може… і все разом!
І ось ліниво каже Роза:
— Сонько! Історія ж культури…
Соня нахиляється нижче. Її обличчя не видко за чорними пасмами кіс, що безладно розвіялися з-під берету. Їх — її коси — легіт пестить, він обіймає її дівочий стан і свистить у вуха незрозумілі слова…
— Сонько! Ідіотка…
— Розочко… — мляво й неохоче обзивається дівчина, — к чортам собачим і тебе, і твою культуру…
— Свиня! — розсердилася Роза. Вище під пахву підкинула кипу шкільних книжок, одвернулася й пішла до міста…
Вона думала — Соня дожене, Соня перепросить… Але Соня цього не думала. Чи думала
