вона, взагалі? Та чи можна ж що думати, коли дбаєш, як не загубити рівноваги, не перехилитися, не впасти… Коли раптово можеш золотою, прозорою порошинкою закружляти між крил тепловія-леготу.
Як це було?
Перекинувся гнилий, чорний міст над бурхливим потоком. Пахло білими котиками-вербочками; кричали, сміялися, шуміли горобці… А вона… Соня на поруччя, схилилася… Легіт весняний кучері їй кучерявив, пестив її дівочий стан.
Вона та весняний легіт… А в леготу вже не попівські рукава й під пахвою шкіряний портфель…
Він зазирає в Сонині очі…
Він каже, що вони познайомилися на шкільній вечірці, коли Соня так чарівно вірші деклямувала, а потім вони танцювали «кокетку».
Як це було?
Соня, здається, казала, що того не пригадає, здається — одвернулася та, здається, лише куточками великих темних очей посміхалася на його хвилювання…
Він попрохав котиків-вербочок і казав щось про весну. Він казав красиво й голос йому був дзвінкий та молодий.
… Його ім'я було Льова. Він служив у Откомхозі. Алеж хіба на посаді всидиш, — коли скрізь таке робиться!..
Як було?.. Він казав багато, багато, — і всього
