На вікні у розбитій пляшці стояли ніжні такі котики-вербочки, а за вікном — тьмяним та брудним, — безконечно кружляли вогкі, патлаті метелики…
— Нічого вже з того не буде!
Оце і є «Мінарет».
За цим столом, що біля розбитих клавіякордів, щовечора «гості» п'ють самогон, балакають голосно, лаються…
Оце і є «Мінарет». Сюди, залізними — спіралею — східцями, приходять шевці, приходять актори, приходять візники й міліціонери. Сюди приходять і невідомі… Всі п'ють, лаються, чіпляються, знову п'ють, без кінця курять, лаються і зникають у чорну ніч, з якої і прийшли і з неї ж приходять інші…
Мама у подраній, в'язаній хустці на плечах, запобігливим тихим голосом про щось когось умовляє, нервовими рухами поправляє подрану хустку, за щось перепрошує і все ходить тихими нерівними кроками — від вікна до дверей
Вона все до чогось прислухається, все про щось просить улесливо й запобігливо…
— Мамо, я так не можу вчитися! Що я скажу завтра Валер'янові Тимофійовичу?
— Сонічко!
Мама про щось улесливо її прохає…
Соня не витримує.
— Хіба я скажу Валер'янові Тимофійовичу,
