Гачок погано бачить, тому, коли скручує з їдкої, зеленої махри товстішу від першого пальця цигарку, — підносить її до самого носа й розсипає долі та собі на живіт трухляву порохню.
Хлопці-складачі смїються: — Микито Йвановичу, з вашого живота скоро табак ростиме.
— Товаришу Гачок, розкажіть як з вами губернатор розговарював.
— Було, було… Ехе-хе… — тільки зідхне та й пошкутильгає далі, тягнучи розпанахані капці та шепочучи дивне попурі з молитов та лайки:
— Господи, цариця небесна, мати божа… матері вашій ковінька нехай. Прости мене, заступнице, старого грішника… — У-у вашу… нехай. Сволочі прокляті… Допоможіть угодники святі…
Коли регіт та вигуки складачів змовкали, коли вщухало цокотіння мертвих літер під десятками чорних, а вмілих пальців, — робилося тихо й порожньо навколо. Діда Микиту оточували похмурі реали з касами чорних літер, холодні виблискували американки, допотопними опудалами шкірили пащі плаські друкарські машини… Вони, мов на німе віче, сходилися вечорами й він промовляв до них свої старечі скарги… Кожної машини, кожного варстату, чи то каси знав історію та життєпис дід Гачок — вони були для нього, мов тіні померлих часів, мов незлічима рідня…
— Ідуть, уже ідуть…
