тлінням світанку, мав закінчитися їхній ворожбитський ритуал.
Але ось ворожбити здригнулися, ось осіли, скинули чорні, ведмедячі шкіри й станули знеможені синявим випаром: — у далені безладно накопичених кам'яних кубів зірвався юним дискантом заводський гудок, а не встиг він докінчити свого довгастого привіту, як до його звуку приєднався з другого краю поважний бас… Відтак з долини, з поснулих пагорків — один по однім на всі лади та строї спліталися, змовкали й знову рвачко підхоплювали, зависши над хаотично розкинутими між пагорків кубами, щільним павутинням звуків.
По черзі змовкали, уривалися… А коли змовкли всі, здалеку тривожно й густо, на ході кинув свій свист паротяг, що цілу ніч летів сталевою стрічкою з північної столиці.
Ворожбити скидали з себе таємницю — перетворювалися на жовті куби домів. Ген з високого даху, розпанаханий вітром, закрутив чорні химери їдкий дим.
З якогось близького рогу сонливо продзеленчав трамвай…
І ось тоді Ромі стало ясно, що він біля вікна простояв цілу ніч.
Важко відштовхнувшися від лутки, він одхилив своє чоло від запотілої шибки, але, похитнувшися, схопився за ріг шафи. Безумна втома гарячими цвяшками пульсувала всім організмом. Запаленими очима, майже бездумними, він повів
