по кімнаті, сповненій блакитної сутіні, далі широкими кроками перейшов її невиміряну просторінь і впав на канапу.
У тисячний раз його вуха сповнили глухі звуки вогкої землі, кинутої на ляковане віко труни, в тисячний раз він відчув разючий тиск її краю на правім плечі, а зір схопив такий до болю знайомий і такий до огиди чужий обрис його лиця. У тисячний раз він здригнувся всією істотою, від чого хтось затис у кулак його серце й підігнав каменюкою до горла…
|
А далі з вікна полилися рікою піняві блакиті, закутали тьмяними килимами свідомість, на вії поклали важке ніщо |
|
|
Спочатку побачив рожевий квадрат стелі, що ніжно жеврів від співочих соняшних пальців. Далі — гаряче вікно, широкий червоний парус, що в ньому кружляли мільярди золотого порошіння. Спітніле сонце вже встигло обійти призначені пруги й спокійно застигло між щоглів антени на протилежному кам'яному велетні.
Рома підвівся. Непорозуміло й здивовано роздивився навколо, примружив від сонця очі й поволі спустив фіранки…
Кімната стала наче чуліша до катастрофи, що, пронісшись світами, зачепила його душу своїм перистим крилом. Навшпиньках він підійшов до піяніна, ніби боячися необережним рухом збудити хвору дитину. З піяніна взяв запечатаний пакет з трьома нервовими рядками
