Знову це відчуття стиснутої шворки на в'язах, тої шворки, що затягла в небуття його друга, до болю близьке лице перетворила на огидливо чуже. А в бічній кишені тяжить, пече отой дикий пакет з трьома рядками безладних, неслухняних літер.
Ось у вітрині стремить циферблят — чверть на восьму. Рома кидається до візника й видушує зі стиснутого горла:
— Пристань. Так — пристань! Якнайшвидше…
За гамірливими юрбами продавців червоного морсу, цигарок та ірисів, за лайками биндюжників та клітинами живої птиці — вишукувався довгий хвіст черги від каси, завернувши півколом. Рома став ззаду. З річки віяло зеленою вогкістю та ніжною прохолодою.
Сонце вже сіло за пагорки й тому на круговиди по той бік ніжна сутінь поклала тьмяні тони; вони видавалися за припорошені старовинні ґравюри. Усю річкову широчінь вкрили човники, моторки й катери, пароплавчики й рожеві тіла, що метушилися в зеленім супокої плину на всі протилежні боки, ніби табун великої риби, що його несподівано оточили непрохідні ґрати неводу.
Раптом пароплав викинув з себе різкий гудок, розцвівши білим струменем пари. Усі здригнулися. Рома побачив, що дівчина з червоним жакетом, стиснувши обидва вуха пальцями й стуливши рамена, задиркувато посміхалася до нього. Вона стояла в черзі поперед нього, а як
