Вулиці благословенного міста! Кожен ріг, кожен завулок розкриває в далені хвилястого прорізу — незабутню панораму пагорків, казкове марево… А навколо не строгими фасадами, вишикуваними за щуковим наказом, ні! — хаосом кубів розкинуто площі на всеможливі варіянти. Яскраво-жовті від натомленого низького сонця й лагідно-сині в тіні. Ніби якийсь, безумний з надхнення, конструктивіст розкидав макетні брили, щоб дати людству нечувану досі містерію…
Проріз Прорізної збігає долі до підніжжя великого храму — він знімається догори у суміші жовтої цегли й лапастої зелені крислатих каштанів, а вище, вище — на тлі геніяльного неба щирим золотом зайнялися вікна. Ніби куб запалили з середини, ніби ось уся снага соняшної ласки зараз виприсне з нього й розіллється золотими, червцевими потоками по узбіччях синьо-гарячих пагорків.
Рома збігає туди. Він, — ніби автор містерії, що розгублено залишився на сцені в той час, коли електрику вже засвітили, коли рука диригента зірвала вже з сотень струн перші акорди, і ось затремтіла завіса… Автор кидається на всі боки такий нікчемний, розчавлений і ніяк виходу не знайде з цих потворних конструкцій, блискучих огнів, разючих звуків, тоді, як він має піти в супокійне ніщо.
Рома збігає туди. Він, біжачи, долонею стирає піт з високого чола й далі стискає горло.
