кричав тривожно й тяглисто й десь за лаштунками пагоркових конструкцій йому pianissimo відповів у тон хор таємних спільників.
Вона знову, озирнувшись через плече, глянула на нього. Але ні вузькі розрізи очей, ні куточки вуст, уже не посміхалися. Двома пальцями вона засунула пасма жовтого волосся під хустку. Червону жакетку поклала на плече. Вона підходила до каси.
Рома з люттю одвернувся…
|
|
У маленькій каюті першої кляси немає нікого. Нарешті, він сам. Десь із глибоких надрів шумує ритмічним рухом машина, нервово струшуючи корпус пароплаву. Тільки оце світло! До болю біла лямпка електрики ріже запалені очі. Він обдивився стіни й знайшов під запорошеним свічадом штепсель. Підійшов і витяг його.
Чорна тьма поглинула коробку каюти й, ритмічно потрушуючи її, обережно понесла вперед, немов по вінця сповнену чашу. Блакитно жевріють обабіч маленькі прорізи вікон, час від часу, то по цей, то по той бік скресаючи береговими лихтариками, що так і важать кинути в першу шпаринку свій тужний, свій болісний привіт.
Але це ловиш уже підсвідомо, вже катастрофа, що черкнула допіру своїм перистим крилом, знову сповнила всесвіт уяви, шаховими квадратами розклала неминучість події, що відбулася.
