Крок у крок він вимірює коробку каюти з куту в кут, то лівим то правим плечем чіпляючись за недоречний стовпчик.
І все те саме, те саме… Остання зустріч біля Золотої Брами, де він, не дивлячись в очі, віддав Ромі ноти й відмовився йти на Горку. Був ніби спокійний, тільки віями ховав синь своїх глибоких очей. Далі — тупіт чужих ніг у спорожнілій кімнаті, тремтіння чужих пальців між паперів, оцей пекучий пакет з трьома рядками нервових літер, що ховає в собі щось більше від уяв, вогка земля на ляковане віко труни, і разючий біль від неї на правім плечі…
Усе те саме. Чорна тьма поглинула коробку каюти й, ритмічно потрушуючи її, обережно несе наперед… Рома не чує того, він — крок у крок вимірює просторінь від кутка до кутка…
Раптом нахабний жмут блискучого світла зі скрипом вірвався в каюту. Рома рвачко повернувся. На порозі одчинених дверей з валізкою в руках стоїть чорний обрис жінки.
Від світла Рома примружив очі, зніяковіло завернувся, заліз у дальший куток і, знітившись там, уперше за добу затягся цигаркою. Від того солодким током дурман розлився тілом, а голова відхилилась до стінки. Обрис жінки повільно причинив двері, й м'яко пройшовши до протилежного куту, сів там.
Знову тьма, тихе потрушування й обережний рух наперед.
Ні, він не може довго так сидіти, це над
