Ганка лишила в мене свій бравнінґ (умисне, чи випадково?) і побігла, ховаючи зчервоніле обличчя у хутряний комірець.
Хотілося догнати її, аби лише почути одно слово, аби стрітися очима.
Її слова з болем чекав, її душу вимріяв на самоті, її очі викохав у просторах…
… На розгубленім тьмянім кладовищі стрів у ранкових сутінках Якова і відтоді не розлучався з ним. Мою нервовість одразу заспокоїв його найбуденніший спокій. Він навіть жартувати був ладен.
…Нечуваною рішучістю, майже беззбройні, ми на десяту захопили варту, пошту, а також тюрму, визволивши та озброївши всіх в'язнів.
— Перемога! — гналося вітром, і той вітер дротами телеграфу за перемогою гнався… І морозними просторами зробилося ясно та яскраво. Співають своє кулемети — соняшний промінь у сніг, у морозні простори… Перемога!
Коли на дванадцяту кулеметні сварки припинилися (пам'ятаю на снігу червону калюжку крови, в яку я, поскознувшися, в'їхав рукою і потім ніяк снігом одтерти не міг), коли на дванадцяту… нашу фортецю — тюрму оточили гетьманці… Це був кіш, що несподівано зрадив повстання.
А вітер у морозні простори свистів телеграфним дротом чуже щось, далеке…
…До вечора ми з Яковом пересиділи у його сестри Марусі. Ніколи не забуду цієї, до жаху
