пували кулі. І чорними шляхами, поруділою стернею — у гаї, повз містечкові мури топіль — у гаї, зі спадаючим листям кленовим каштановим, пронісся сподіваний шепіт у гаї:
— До зброї! —
Пронісся шепіт і причаївся на городах за клунями. Причаївся, замовк і стало тривожно немов перед бурею. Чорно блищать розкидані й забуті калюжі. Чорно блищать очі нерозгаданого подорожнього. Чорно блищать завітрені таємні дороги, замріяні стежки, манівці за перелазами, за бузиновими кущами…
У ту причинну осінь наш міський комітет кинув у вітер, у перший сніг, у чорні дороги гасло повстання проти гетьманців.
Сил мало. Зв'язок із сільськими товаришами слабкий. Сподіватися в призначений мент підмоги — даремно.
А вітер ніс тривогу, вітер підхопив гасло й погнав, погнав, співаючи, дротами телеграфу — туди, де чорна земля виблискує свічадами сліпих калюж…
Зав'язали зносини з гетьманським кошем, що славився «петлюрівським» настроєм. Вирішено користуватися його силами до рішучого менту, а далі… звичайно повалити і його…
Пам'ятаю — п'ятниця… О шостій вранці прийшла до мене Ганка (нервове й бліде обличчя, чорні й різкі брови, червоненька оксамитова стьожка стягує волосся). Я маю стрітися з Яковом о восьмій.
