ливо яскраво викликало несподівані, барвні асоціяції…
За моїм прикладом Семен скинув мокрі дощенту чоботи й начепивши на дрючок поруділі онучки, присунув до вогню, а далі закурив свою вічну, куценьку люльку…
У казанку клекотіла юшка. Сліпив очі невгомонний дим. Крислаті клени мовчали, мовчали й ми, боячися порушити річкову тишу, яку бентежив лише ледве чутний плюскіт несподіваної хвилі на вогкім піску.
Нараз Семен кашлянув, потягся, обвів нас очима та якось, неначе перепрошуючи, мовив:
— Була і в мене в русальчин тиждень весною… пригода…
Далі всміхнувся криво, а тіні, що танцювали навколо, ламали його чорний чуб і пересувалися плямами на обличчі.
Гнат мовчки набрав у миски гарячої юшки, я витяг рештки крихкого, обвітреного хліба.
— Три роки тому — кінець 1918. Осінь недужа, вітер чорний якийсь.
Він проказував стиха, неначе до себе, втопивши свої сталеві матові очі в золоте розжевріле вугілля… Дивно, як впливав на мене той голос та той невимовний погляд, якийсь потопельницький…
— У ту причинну осінь дикий та молодий знявся запал… Десь у містечку під струхлілим парканом, десь селами під зчорнілими стріхами, мінялися куцими одрізами, за хліб ку-
