Закутавшися в кожуха, я лежав, намагаючися невпинно спати. Несподіване й раптове забуття змінялося зморою дійсности.
На третій чи четвертий день я помітив, що в мене не стало бравнінґа та гамана з листуванням. Було ясно, що це щось не звичайне, — загубити цих речей я не міг.
Даремно вилазив я всі вогкі закутки нашої в'язниці. Голод нестерпний та болючий примушував лежати.
Зрештою жах та непевність остільки заволоділи всією істотою, що я вирішив тікати, але це було неможливе, бо ляду не можна було відчинити знизу…
Якось біля сходів наступив я на щось м'яке. Це був великий шкіряний гаман. Гаман, але не мій.
Щось цілком неможливе промайнуло в моїй голові. Стоячи обличчям до сходів і прихилившися плечем до кам'яного муру, зверху якого лилося сіре, тьмяне світло, я витягнув перший папірець і напружуючи зір став розгладати.
Посвідчення на ім'я Якова Мазуренка від гетьманської контр-розвідки… Похапцем сховав у чобіт. Поволі повернувся на своє місце й ліг.
Бравнінґ у нього.
А він щось відчув. Підвівся хитаючись. Наблизився і очі впер у мій кут:
— Семене, мене дорогою обікрали.
І мовчав, тримаючи руку у кишені.
— Брешеш, не вб'єш, — промайнуло, а сказав на диво спокійно:
