— Мене, Якове, теж обікрали дорогою.
— Нас тільки двоє… — Голос його здригнувся і погрозлива нотка хитнула всією його істотою.
— Нічого зробити мені не зможеш, — знову промайнуло й неначе рятунок виникло:
— Я теж так думав спочатку, але далі згадав, що раніше нас було троє…
Яків пройняв мене страшним, хижим поглядом, далі зідхнув, неначе гора впала з його рамен, одвів очі й мовчки, ледве пересуваючи ноги, повернувся до свого куту.
…Мені досі дивно, як дочекалися ми того вечора. Це був п'ятий вечір, коли вгорі заскрипіла чорна ляда.
Яків одразу схопився на рівні, неначе кіт, що надто довго пантрував мишу, але зразу заспокоївся і станув.
— Підіймайтеся, — прошепотіло вгорі.
Вона, Ганка!
Помацки зійшли на гору.
— Повна мовчанка!
З'їли по бутерброду. Вийшли на цвинтар. Попереду йшла Ганка, за нею Яків і позаду я, не зводячи з нього очей:
— Раніше нас було троє…
Не зважаючи на пізню осінь, погода стояла зовсім весняна, сніг геть увесь потанув, а горою шугав теплий вітер. Той вітер!
До міста не пішли, але минувши архирейський сад, рушили в темряві долиною, подекуди вкритою окремими купками дерев.
