Нараз потягло вогкістю. Берег. На березі порожньо. От так коли пізно ані криги, ні снігу — мертво й голо… Порожньо хитається дупляний човник. Чорна вода хлюпотить холодними хвилями.
Ганка сіла на керму, я гребти, Яків — на ніс. Після бутерброду скажено хотілося їсти. Ворушачи незграбними, цупкими веслами тягучу й густу воду, я втопив свій погляд у Ганчині очі. Та ж бліда нервовість, ті ж різкі брови, що кличуть кудись у містечко під струхлілий паркан слухати таємні шепоти бунтарської осени…
Коли виїхали на середину, вона підвела, до того спущені, очі й наші погляди стрілися.
Уся істота в м'якому напружені полинула кудись геть. Хай на мент!
Раптом над вухом тріснув сухий, дикий, але неначе сподіваний, постріл…
|
…Бреф нашорошив вуха. Десь далеко, неначе дитина, крикнула тужно сова. Я озирнувся. Багаття давно догоріло і під сивим та мудрим попелом ледве жевріло тьмяне вугілля. Дзвінко хропучи, поруч спали рибалки. Вогкий вітрець знявся і ліг спочити. Семен труснув своїм чорним чубом, його обличчя згасало разом із вугіллям, але сталеві очі по-старому спочивали у попелі… |
— Один мент, навіть хвилину, Ганка сиділа непорушно, — притишивши голос, майже по-
