.... Сума завмерлих звуків і вечірніх відтінків не відразу входить у стомлену свідомість. Я помічаю, що ця оркестра взялася до стрункої прелюдії від безладного ладнання строїв одночасно з тим, як помічаю і зомлілість лівої руки, що тримає тягар. Тягар з брязкотом падає біля моїх ніг, боляче вдаривши по мозолю. Проте я навіть не здригнувся.
Я сиджу на струхлявілому ґаночку струхлявілої від віку й дощів верандочки — маленької і особливо жалюгідної в цій розкішній сутіні на провесні. Легені пожадливо втягають солодкаве повітря бруньок і навіть яблуневого цвіту.
Хоча серед голого подвір'я стримить одна тільки, коровою скалічена, яблунька, проте геть за похилим парканом їх зібралися полки й вони там, величезним дихаючи патосом, кучерявляться гордо й таємно, збігаючи з гори в долину, де вже маячить чорним плесом повідь і де, вступаючи в рій інструментів, жагуче, з пристрастю, металево лящать окремі сольові гімни воложних, вогких і м'ясистих жаб. Один
