раз свиснув перший соловій і, очевидно, засоромився. Може не до ладу, може й недоречно.
Скільки пригадую із сорока своїх весен, кожна входила з болем отією симфонією — і звуків, і відтінків, і пахощів. Кожна відновлювала глибокі жалі по втрачених роках і щоразу збільшувала страдницьку тугу по загубленому собі, бож накопичувала ще один рік до минулих. Але, заглиблюючи в багно переживань, у муки життя, очищувала твій обрис, самозакохано пестила його уяву, підносила над рівень буденности, тим надаючи нових бадьоростів, самозаглиблених і самотніх кроків наперед, разом являючи приклад безмірного лицемірства.
Але ось — розумуючи так, зовсім не хочу позбутися, звільнити себе від цього лицемірства. З тужною приємністю випростую тіло, розгинаю наболілий поперек, спираюся раменами на щось деревляне й навіть примружую очі.
Жаби й ще соловій, знову невдало, несміло, а далі хтось десь перегукнувся, забрехав дуже далеко собака, затарахкотіла військова тачанка на далекій брукованій дамбі. А жаби почали змагатися в співах, творячи той ляйт-мотив, що до нього все інше додаток.
Через примружені вії, як через щільні ґратки хмизу, чи трави, чи якихось екзотичних рослин, я бачу червонастий чотирьохкутник, майже квадрат, вікна. Червонастий, бо там, за
